Опис
У статті аналізується правовий статус саморегулівних організацій (СРО). Ці організації здавна утворюються з-поміж суб’єктів певних видів професійної та підприємницької діяльності (адвокатів, лікарів, аудиторів, бухгалтерів тощо), однак назву «саморегулівні» отримали в законодавстві не так давно. Основна функція цих організацій – здійснювати саморегулювання, тобто регулювати діяльність своїх же учасників шляхом прийняття правил поведінки, а також здійснювати контроль за їх дотриманням.
Однак часто такі організації набувають регулятивних повноважень не тільки від своїх учасників, які добровільно погоджуються підпадати під таке регулювання, а й від держави, яка делегує або визнає за ними саме публічно-владні регулятивні повноваження. При цьому виникає свого роду парадокс: з одного боку, СРО є приватноправовими організаціями й утво- рюються у спосіб, типовий для юридичних осіб приватного права. Однак з іншого боку, їх діяльність набуває рис адміністративної діяльності.
Це породжує низку питань у правозастосовній практиці. По-перше, виникають складності з тим, який тип правового регулювання має застосовуватися до діяльності таких організацій – загальнодозвільний чи спеціальнодозвільний. По-друге, неоднозначним є питання про те, до предметної юрисдикції яких судів (адміністративних чи господарських) належать спори, що виникають між СРО та їх учасниками. По-третє, доволі гострим є питання про можливість запровадження обов’язкового членства в саморегулівних організаціях, адже це може призвести до порушення права на свободу об’єднань. Нарешті, неоднозначним є питання про те, на яких умовах СРО несуть відповідальність у разі заподіяння ними шко- ди при виконанні публічно-владних повноважень: на загальних умовах (ст. 1166, 1167 ЦК України) чи на спеціальних за правилом «усіченого» складу, що характерно для відповідальності органів державної влади (ст. 1173 ЦК України).
У цій статті здійснено детальний аналіз цих та інших проблем та окреслено шляхи їх вирішення.
Відгуки
Відгуків немає, поки що.