Імперативні, диспозитивні та інші види норм права інтелектуальної власності у чинному і оновленому ЦК України, практика їх застосування в умовах сучасного інформаційного суспільства

Статтю присвячено комплексному аналізу поняття, видів і змісту імперативних, диспозитивних та інших норм приватного права у регулюванні відносин інтелектуальної власності в чинному Цивільному кодексі України та проєкті його оновленої версії3, а також практиці їх застосування, насамперед судами України. Дослідження враховує особливості розвитку інформаційного суспільства, яке зумовлює трансформацію підходів до правового регулювання у сфері інтелектуальної власності та актуалізує питання належної охорони й захисту прав її суб’єктів. Актуальність теми визначається наявністю розбіжностей між нормативною моделлю регулювання та правозастосовною практикою щодо імперативних і диспозитивних норм, попри імплементацію Україною міжнародних стандартів, зокрема актів Європейського Союзу, та здійснення рекодифікації цивільного законодавства. Водночас потребує з’ясування обґрунтованість вибору законодавцем відповідного типу норм для врегулювання особистих та майнових відносин інтелектуальної власності в умовах цифровізації та розвитку інформаційних відносин. Метою статті є визначення особливостей імперативних і диспозитивних норм з позиції забезпечення ефективності правового регулювання, а також формування висновків щодо підходів розробників оновленого ЦК України до вибору правових засобів та їхнього впливу на судову практику. Методологічну основу становлять формально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-правовий, системно-структурний методи та аналіз судових рішень. Обґрунтовується, що за значущості імперативних приписів у сфері охорони особистих немайнових прав творця визначальним залишається диспозитивний метод, заснований на юридичній рівності та автономії волі сторін