Анотація
Досліджуються загальноцивілістичні механізми відносин представництва та надається порівняння представництва в корпоративних відносинах, доручення та довіреності, аналізуються проблеми оформлення відносин представництва, множинність осіб у представництві, порядок здійснення повноважень представником та наслідки виходу ним за межі повноважень.
Ключові слова: представництво, доручення, довіреність, повноваження, повірений, довіритель.
У ст. 237 ЦК України міститься визначення представництва та підстав його виникнення. Передусім, звертає на себе увагу те, що під представництвом розуміється правовідношення (чого, до речі, не було в ЦК УРСР 1963 р.). Підставами представництва є закон, договір (замість довіреності, як було раніш) та акти органу юридичної особи. Складнощі з розумінням представництва взагалі і договірного представництва зокрема такі.
Перша група проблем повʼязана з тим, що згідно визначення представництва представник наділений правом тільки на вчинення правочинів (ст. 237 ЦК України). У звʼязку з цим, по-перше, під сумнів була поставлена можливість видачі довіреностей на користування майном (у першу чергу, на водіння автомобіля), оскільки останнє не можна віднести до правочинів. По-друге, не є правочином у розумінні ч. 1 ст. 202 ЦК України” участь у загальних зборах акціонерів або учасників товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ), хоча в ст. 159 ЦК України деться про те, що в загальних зорах мають право брати участь представники акціонерів. По-третє, співвідношення договору як підстави виникнення договірного представництва й довіреності як його необхідного атрибута (ч. 1 ст. 1007 ЦК України) породжує низку питань. Так, у ч. 1 ст. 1000 ЦК України вказується, що за договором доручення повірений зобовʼязується вчинити від імені довірителя певні юридичні дії. Поняття “дії” і “правочини” співвідносяться як рід і вид. Звідси, повірений за договором може вповноважуватися на здійснення будь-яких коридичних дій, а представник, який діє за довіреністю, що повинна видаватися після укладання договору, — не всіх юридичних дій, а лише правочинів. Тоді не зрозуміло те, що ж буде основою для інших дій представника у відносинах із третіми особами, якщо не довіреність. Адже виникає потреба у вчиненні не лише правочинів, але й у здійсненні представником інших юридичних і фактичних дій. По-четверте, якщо виходити з того, що законодавець обмежив представника у здійсненні всіх інших дій, крім правочинів, то за ці межі виходить одержання за довіреністю заробітної плати (ч. 4 ст. 245 ЦК України), адже такі дії також правочином не є.
Отже, ми маємо досить спірне цивільно-правове регулювання представництва, що на практиці приводить або до дотримання приписів ЦК із відмовою від посвідчення довіреностей на вчинення дій, що не належать до правочинів, або, навпаки, до зневаги таким поняттям представництва й фіксацією в тексті довіреності різного роду дій.
Друга група проблем повʼязана з термінологією, застосовуваною українським законодавцем. Так, розрізняючи доручення (як договір) і довіреність (документ, що засвідчує односторонній правочин), у ч. 4 ст. 720 ЦК України замість терміна “довіреність” використовується термін “доручення” на укладання договору дарування. Цей же термін (“доручення”) застосовується й у Законі України “Про нотаріат”. Та й у ст. 240 ЦК України застосовується усталений термін “передоручення”, під яким розуміється передача представником своїх повноважень іншій особі, а не вчинення ще одного договору доручення. Безумовно, ці термінологічні розбіжності пдлягають усуненню.
Ускладнює застосування норм гл. 17 ЦК України й те, що не існує єдиного терміна для найменування особи, яка представляє іншу особу, а в гл. 68 вона йменується довірителем. Другою стороною договору доручення є повірений, а представник — це особа, якій видано довіреність (гл. 17 ЦК України). Очевидно, це повʼязане з тим, що в гл. 17 ЦК України мова йде про будь-яких представників – діючих і за дорученням, і на підставі закону або акта органу юридичної особи. Тому поняття “представник” і “повірений” співвідносяться як загальне й спеціальне.
Часто використовується термін “представник” і у відносинах, які не можна віднести до представництва. У якості прикладів можна вказати розуміння органа юридичної особи як його представника, органу державної влади — як представника держави, членів наглядової ради АТ — як представників акціонерів, громадську організацію — як представника її членів, організацію захисту прав споживачів — відповідно як представника споживачів.
Третя група проблем спостерігається при множинності осіб як з боку представника, так і з протилежної сторони. При цьому виникають такі питання:
- чи можуть видаватися довіреності декількома особами;
- чи можуть довіреності видаватися на декілька осіб;
- чи можуть однією особою уповноважуватися декілька різних осіб різними довіреностями на здійснення однакових дій?
Зробимо спробу проаналізувати деякі з наведених проблем, наскільки це можливо в рамках окремої статті.
