НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
щодо тлумачення абз. 3 ч. 3 ст. 216 Господарського кодексу України та п. 12 Прикінцевих та перехідних Цивільного кодексу України
I. ВСТУПНА ЧАСТИНА
Метою підготовки цього висновку є з’ясування питань застосування абз. 3 ч. 3 ст. 216 Господарського кодексу України та п. 12 Прикінцевих та перехідних Цивільного кодексу України.
Висновок підготовлено на запит відповідно до п. 3.3. розд. 3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого Постановою Пленуму Верховного Суду від 02 лютого 2018 року № 1.
Для підготовки наукового висновку поставлені такі питання:
- Стаття 216 ГК України визначає загальні засади господарсько- правової відповідальності учасників господарських відносин, абзац третій частини третьої цієї статті встановлює один з принципів, на якому базується господарсько-правова відповідальність, – у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції. У яких правовідносинах застосовуються положення наведеної норми? Про неприпустимість обмеження якої відповідальності виробника (продавця) продукції йдеться?
- Як співвідносяться положення статті 216 КГ України щодо неприпустимості виключення або обмеження у договорі відповідальності виробника (продавця) продукції з відповідними положеннями господарського та цивільного законодавства, які дозволяють сторонам встановити у договорі виключну неустойку (зокрема абзац другий частини другої статі 232 КГ України, відповідно до якого договором можуть бути передбачені випадки, коли допускається стягнення тільки штрафних санкцій)?
- Яким чином застосовуються правила щодо обрахунку позовної давності (положення статей 257, 258, 263 ЦК України) у разі, якщо останній день перебігу позовної давності припадає на період від запровадження карантину відповідно до Постанови N° 211 до набрання чинності Законом N° 540-IX, яким внесено зміни до пункту розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України? Чи слід вважати позовну давність пропущеною, якщо останній день перебігу позовної давності припадає на період, коли Постановою N° 211 вже запроваджено карантин, однак до набрання чинності Законом N° 540-IX, позов подано після набрання чинності Законом N° 540-IX?
II. АНАЛІТИЧНА ЧАСТИНА
- Однією з фундаментальних засад цивільного права є принцип свободи договору. Він є проявом максими «дозволено все, що не заборонено законом». Водночас у науковій літературі не склалося єдиної точки зору стосовно застосування вказаного принципу до неправомірної поведінки. Одні науковці відстоюють позицію, що свободу визначення договором правил правомірної поведінки слід чітко відмежовувати від свободи визначення договором наслідків неправомірної поведінки з огляду на принципову різницю між ними. Відтак наслідки неправомірної поведінки за загальним правилом повинні встановлюватися законом, а розсуд сторін щодо таких наслідків може допускатись лише як виняток у випадках і в межах, передбачених дозвільними нормами1. Інші ж дослідники, навпаки, позитивно оцінюють розширення меж договірної свободи в напрямку захисту прав та інтересів учасників договірних правовідносин2.
На законодавчому рівні питання меж допустимої свободи, в тому числі при встановленні способів захисту в договорі, регламентуються ст. 6
«Акти цивільного законодавства і договір» та ст. 627 «Свобода договору» ЦК. В ч. 3 ст. 6 ЦК зазначається, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства в разі існування однієї з таких підстав: 1) якщо в цих актах прямо вказано про це; 2) якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
У науковій літературі неодноразово стверджувалося, що цивільно- правові норми рідко містять прямі заборони. Найчастіше обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту, що встановлюється шляхом аналізу відповідної норми в кожному окремому випадку із застосуванням різних способів тлумачення. Про таку обов’язковість часто свідчать вказівки на нікчемний характер відступу від тих чи інших законодавчих положень. Прикладом може слугувати норма про нікчемність правочину, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов’язання (ч. 3 ст. 614 ЦК); правило ч. 2 ст. 661 ЦК про нікчемність положення договору щодо звільнення продавця від відповідальності або щодо її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою; приписи ч. 4 ст. 698 ЦК про нікчемність обмежень права покупця-фізичної особи порівняно з правами, встановленими ЦК та законодавством про захист прав споживачів. Обов’язковість для сторін актів цивільного законодавства можна констатувати й тоді, коли норма сформульована як імперативна, хоча й не містить прямих заборон. Приміром, чи можна в договорі закріпити звільнення боржника від відшкодування збитків, іншими словами, виключити застосування відповідного способу захисту? Видається, що певною перешкодою для цього служить імперативна норма про обов’язок боржника відшкодувати збитки, завдані порушенням зобов’язання (ч. 1 ст. 623 ЦК). Іншими словами, уявляється, що при вирішенні цієї проблеми не можна виходити із принципу свободи договору, оскільки наявність договірної заборони на відшкодування порушує баланс інтересів учасників зобов’язального правовідношення. В договірному ж порядку правомірно лише змінити принцип повного відшкодування, наприклад, встановивши, що збитки відшкодовуються у якійсь частці або відшкодуванню підлягають тільки реальні збитки. Так, відповідно до ч. 3 ст. 22 ЦК збитки відшкодовуються в повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.
В контексті імперативності норм ЦК не можна не згадати встановлення в договорі збитків у твердій сумі. Таку можливість до 2015 р. закріплювала ч. 5 ст. 225 ГК (в ЦК подібна норма відсутня): встановлювалося право сторін господарського зобов’язання за взаємною згодою завчасно визначити узгоджений розмір збитків у твердій сумі або у вигляді процентних ставок в залежності від обсягу невиконаного зобов’язання або строків порушення зобов’язання сторонами. Виключення вказаної норми в 2015 р. не може не свідчити про тенденцію проти такого роду можливостей сторін, навіть з урахуванням принципу свободи договору. Оновлення процесуального і цивільного законодавства наприкінці 2017 р. також не мало наслідком повернення категорії твердих збитків у законодавство.
Слід зазначити, що навіть за наявності у ГК вказаної норми вищими судовими інстанціями ухвалювалися рішення про відмову у стягненні «твердих збитків» (хоча і в меншій кількості), що мотивувалося відсутністю повного складу цивільного правопорушення, під яким суди розуміють протиправну поведінку (дію чи бездіяльність особи); шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв’язок між протиправною поведінкою та збитками; вину правопорушника.
Втім, відповідальність має передбачати реальність настання негативних наслідків для порушника, а такий стан чинного законодавства породжує певні сумніви щодо цього. Адже, загальновідомо, що доказування розміру збитків (особливо у формі упущеної вигоди) завжди було доволі проблематичним. Встановлення ж у договорі збитків у твердій сумі уявляється одним із шляхів забезпечення принципу реальності відповідальності4.
Такі саме міркування можна застосувати і до передбачення в договорі виключної неустойки, тобто неустойки, яка стягується без права на відшкодування збитків. Більше того, така можливість прямо передбачено на рівні ч. 2 ст. 232 ГК та ч. 3 ст. 624 ЦК.
При цьому встановлення виключної неустойки не можна тлумачити як виключення цивільно-правової відповідальності, оскільки неустойка є однією із форм цивільно-правової відповідальності (спеціальна форма) поряд із загальною формою – відшкодуванням збитків.
Отже, повне виключення відшкодування збитків за відсутності неустойки можна ставити під сумнів. В тому ж випадку, коли в договорі передбачено виключну неустойку як форму цивільно-правової відповідальності, то вести мову про порушення балансу інтересів не правильно.
- Для притягнення до договірної відповідальності має бути наявним необхідний причинний зв’язок між порушенням договору і шкодою, що настала. Якщо ж шкода настає в результаті зовнішньої дії або бездіяльності по відношенню до договору, і якщо мало місце порушення обов’язку, що виник не з договору, а з інших підстав – відповідальність повинна бути лише деліктною.
Винятком зі сфери договірної відповідальності слугують випадки відшкодування шкоди, завданої життю, здоров’ю, майну внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) – параграф 3 гл. 82 ЦК та Закон України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції».
Закон України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» (далі – ЗУ) регламентує питання відшкодування шкоди, завданої внаслідок дефекту в продукції. Під шкодою згідно вказаного закону розуміється каліцтво, інше ушкодження здоров’я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об’єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект. Дія вказаного закону поширюється як на фізичних, так і на юридичних осіб, які придбавають, замовляють, використовують продукцію.
Згідно із ч. 1 ст. 4 вказаного ЗУ відшкодування шкоди не залежить від вини виробника продукції, а також від того, чи перебував потерпілий з ним у договірних відносинах.
Відповідно до ч. 6 ст. 9 вказаного ЗУ відповідальність виробника, встановлена цим Законом, не може бути обмежена чи скасована положенням договору.
Отже, шкода, завдана внаслідок дефекту в продукції завжди має недоговірний (деліктний) характер. Хоча й таке заподіяння пов’язане або випливає із у зв’язку з існуванням договірних правовідносин або реалізацією зобов’язань, що випливають із договору.
Такий підхід законодавця обумовлений міркуваннями «публічного порядку» про охорону життя і здоров’я, а також боротьбою проти дефектної продукції, яка в тому числі може заподіяти шкоду і майну особи. Це стало наслідком поступової трансформації договірної відповідальності у деліктну за заподіяння шкоди у сфері споживання і користування недоброякісними товарами.
Отже, не дивлячись на існування договірних правовідносин, факт завдання шкоди породжує самостійне деліктне правовідношення. В результаті цього сторони стають такими, що перебувають у двох правовідносинах, які містять окремі вимоги. Встановлюючи режим деліктної відповідальності для шкоди, завданої внаслідок дефекту в продукції, законодавець керується тим, що норми про деліктну відповідальність будуть більш ефективно впливати на учасників цивільного обороту.
Порівнюючи види відповідальності, неоспорюваним є висновок про те, що для договірної відповідальності характерним є переважання диспозитивного регулювання (приміром передбачення виключної неустойки, тобто сплати неустойки замість відшкодування збитків), оскільки при укладенні договору сторони можуть встановити ті форми цивільно-правової відповідальності, які будуть застосовані у випадку порушення одним з учасників правовідносин своїх обов’язків. Деліктній же відповідальності більш притаманне імперативне регулювання.
Враховуючи вищезазначене, положення абз. 3 ч. 3 ст. 216 ГК слід тлумачити таким чином, що в них йдеться про недоговірну відповідальність за шкоду завдану внаслідок дефекту в продукції, яка регламентується Законом України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції». Положення ч. 6 ст. 9 вказаного ЗУ повністю корелюють із нормою абз. 3 ч. 3 ст. 216 ГК.
Протилежний висновок викликає питання про те – чому законодавець встановив виключення саме для договірних правовідносин купівлі-продажу, а не передбачив подібні виключення для інших договорів. Приміром, законодавче виключення у вигляді обмеження відповідальності перевізника за втрату (нестачу, пошкодження) вантажу фактичною шкодою має відповідні пояснення.
ВС неодноразово наголошував на тому, що закон завжди має давати розумні відповіді. Якщо абз. 3 ч. 3 ст. 216 ГК тлумачити таким чином, що в ній мова йде про заборону обмеження будь-якої відповідальності виробника (продавця) продукції, то розумне пояснення такого підходу відсутнє.
- Питання про те, чи можна вважати позовну давність пропущеною у випадку, коли останній день строку позовної давності припадає на період з моменту введення карантину Постановою № 211, однак до набуття чинності п. 12 Прикінцевих та перехідних ЦК “Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину” слід аналізувати з урахуванням положень ст. 5 ЦК та ст. 58 Конституції України.
З наведених законодавчих норм слідує, що за загальним правилом дія актів цивільного законодавства в часі носить футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. Виключення становлять випадки, коли акт цивільного законодавства пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Отже, якщо строк позовної давності сплив у період з моменту оголошення карантину, однак до набуття чинності п. 12 Прикінцевих та перехідних ЦК, то такий строк позовної давності слід вважати пропущеним, а оголошення карантину Постановою № 211 можна розглядати лише як поважну причину його пропуску.
ІІІ. ВИСНОВКИ
Вищенаведене надає можливість зробити такі висновки:
щодо питання № 1: положення абз. 3 ч. 3 ст. 216 ГК стосуються деліктної відповідальності, яке регламентується положеннями параграфу 3 гл. 82 ЦК та Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції»;
щодо питання № 2: виключна неустойка встановлюється за порушення договірних зобов’язань, а положення абз. 3 ч. 3 ст. 216 ГК стосуються деліктної відповідальності;
щодо питання № 3: якщо строк позовної давності сплив у період з моменту оголошення карантину, однак до набуття чинності п. 12 Прикінцевих та перехідних ЦК, то строк позовної давності слід вважати пропущеним, а оголошення карантину Постановою № 211 можна розглядати лише як поважну причину пропуску такого строку.
Кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри цивільного права № 1 Національного юридичного університету України імені Ярослава Мудрого, член НКР при ВС
М. В. Ус
