НАУКОВИЙ ВИСНОВОК
щодо можливості кваліфікації вимоги про розірвання договору оренди земельної ділянки як негаторного способу захисту, на який не
поширюється позовна давність
I. ВСТУПНА ЧАСТИНА
Метою підготовки цього висновку є вирішення питання щодо можливості кваліфікації вимоги про розірвання договору оренди земельної ділянки як негаторного способу захисту, на який не поширюється позовна давність.
Висновок підготовлено на запит відповідно до п. 3.3. розд. 3 Положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді, затвердженого Постановою Пленуму Верховного Суду від 02 лютого 2018 року № 1.
Для підготовки наукового висновку поставлені такі питання:
- Чи є позовна вимога про розірвання договору оренди земельної ділянки негаторним позовом, на який не поширюється позовна давність?
- Чи можна вважати, що порушення орендарем умов договору оренди земельної ділянки (здійснення самочинного будівництва, використання орендарем земельної ділянки не за цільовим призначенням) є триваючим правопорушенням, а тому початковий момент перебігу позовної давності зміщується з кожним днем порушення прав власника земельної ділянки?
- Чи є вимога орендодавця про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу споруд торговельного призначення, які розташовані на цій земельній ділянці, вимогою речового характеру (негаторним позовом)? Чи можна розглядати будівництво орендарем споруд без отримання згоди орендодавця як порушення права власності орендодавця, не пов’язане з укладеним договором оренди земельної ділянки?
- Зважаючи на те, що на момент звернення позивачем до суду договір оренди земельної ділянки не був припинений, чи є вимога про повернення земельної ділянки передчасною?
II. АНАЛІТИЧНА ЧАСТИНА
- Такі способи захисту як розірвання договору (зобов’язально-правовий спосіб захисту) і негаторний (речовий) спосіб захисту мають суттєві
відмінності за своєю природою, а тому розірвання договору не може бути кваліфіковане як негаторний спосіб захисту, на який не поширюється позовна давність.
По-перше, при зведенні розірвання договору до негаторного способу захисту плутається відміняюча умова (припиняючий юридичний факт) і ефект (наслідок розірвання) цієї умови. Якщо метою негаторного позову є усунення існуючого протиправного стану, то розірвання договору спрямовано на анулювання юридичного факту (знищення договірного зв’язку). При цьому усунення стану, який породив відповідний договір, потребує послідовного заявлення додаткових (похідних) вимог. Тобто саме по собі розірвання договору не призводить до змін в існуючому майновому стані сторін спору.
По-друге, діяння, яке обумовлює подання негаторного позову, на доктринальному рівні характеризуються такими ознаками: 1) це повинно бути діяння виключно у формі дії; 2) відповідна дія повинна мати фактичний, а не юридичний характер; 3) фактична дія має бути протиправною; 4) протиправна дія повинна носити триваючий характер, тобто виражатися у формі протиправного стану; 5) порушення, яке є підставою для пред’явлення негаторного позову, не повинно бути пов’язаним із позбавленням володіння, тобто річ, що є предметом спору, має знаходитись у володінні позивача;
6) порушення права не спричинило припинення права власності чи іншого речового права на майно; 7) порушення пов’язане зі створенням перешкод у здійснення правомочності користування.
Як слідує із вищенаведеного, обов’язковою умовою негаторного позову є умова про те, що існуючий протиправний стан полягає в тому, що річ знаходиться у володінні позивача. У разі чинності договору оренди, річ у володінні орендодавця не перебуває, оскільки згідно з ч. 1 ст. 759 ГК за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату. Пред’явлення ж позову про розірвання в кінцевому рахунку (як було зазначено вище – у випадку заявлення похідної вимоги) призводить до повернення речі у володіння позивача.
По-третє, договір є підставою свідомого обмеження свого речового права самим власником. Оскільки за загальним правилом договори укладаються за волею сторін, то такі обмеження можна йменувати й самообмеженнями, котрі являють собою зв’язування самого себе взятими на себе зобов’язаннями. Факт такого свідомого обмеження права власності не може ліквідуватися шляхом подачі позову про усунення перешкод у користування річчю, адже в аналізованому випадку договір – це наслідок волевиявлення самого власника хоч би він і не очікував такого ефекту, який відхиляється від законної норми, як, приміром, нецільове використання майна, переданого у найм.
Вищезазначені аргументи свідчать про те, що відносити розірвання договору до негаторного способу захисту помилково.
- Поняття триваюче правопорушення широко використовується лише в кримінальному та адміністративному праві, причому в останньому цей термін застосовується легально і введений з метою встановлення спеціальних правил обчислення строків давності притягнення до відповідальності. Так, відповідно до ст. 38 КУпАП адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні – не пізніш як через два місяці з дня його виявлення.
В теорії адміністративного права триваючими визначаються правопорушення, які, почавшись з якоїсь протиправної дії або бездіяльності, здійснюються потім безперервно шляхом невиконання обов’язку. Початковим моментом такого діяння може бути активна дія або бездіяльність, коли винний або не виконує конкретний покладений на нього обов’язок, або виконує його неповністю чи неналежним чином.
В цивільному праві ж спрацьовують інші правила.
По-перше, не оперуючи таким поняттям, як триваюче цивільне правопорушення, законодавець у ст. 268 ЦК наводить перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, і зазначає, що законом можуть бути встановлені інші вимоги. Триваюче правопорушення як підстава непоширення строків позовної давності на відповідну вимогу у чинному цивільному законодавстві не згадується.
По-друге, в ч. 1 ст. 261 ЦК встановлені правила початку обчислення строків позовної давності, які відрізняються від правил обчисляння строків давності притягнення до публічної відповідальності. Згідно із ч. 1 ст. 261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Прив’язка до моменту, коли особа могла довідатися про порушення, пояснюється обов’язком особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Закріплення категорії триваючого правопорушення на рівні закону в якості випадку, на який не поширюється позовна давність, входить у протиріччя з вищезазначеним обов’язком знати про стан своїх майнових прав (в тому числі про нецільове використання земельної ділянки, переданої за договором оренди), на якому неоднаразово наголошувалося у правозастосовчій практиці ВС.
По-третє, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
При введенні категорії триваючого правопорушення втрачається сутність позовної давності, вищезазначені цілі не виконуються, оскільки під триваюче правопорушення може підпадати будь-яка дія чи бездільність (наприклад, невиконання чи неналежне виконання цивільного обов’язку), що в подальшому породжує протиправний стан – стан порушеності права чи інтересу. Приміром, якщо слідувати відповідній логіці, то завдання шкоди майну особі – це також триваюче правопорушення, і на вимогу про відшкодування шкоди позовна давність поширюватися не має.
Таким чином, до вимог про розірвання договору застосовуються правила обрахунку початку перебігу строку позовної давності, закладені у ч. 1 ст. 261 ЦК без жодних виключень.
- Для вибору між зобов’язальним і негаторним способами захисту суттєве значення мають критерії, якими слід керуватися при розмежуванні відповідних способів захисту.
- Критерій співвідношення порушеного зобов’язання із предметом договору.
Згідно цього критерію орендар та орендатор вправі скористатися зобов’язально-правовим способом захисту лише у випадку порушення їх прав, що слідують із предмета договору оренди.
Згідно із ст. 773 ЦК наймач зобов’язаний володіти та/або користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Якщо наймач володіє та/або користується річчю, переданою йому у найм, не за її призначенням або з порушенням умов договору найму, наймодавець має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.
Якщо майно використовується всупереч умов договору оренди, то за таких обставин орендодавець вправі вимагати від орендаря дотримання умов договору. В такому разі позов орендодавця підлягає задоволенню на підставі ст. 773 ЦК, а не шляхом пред’явлення речового позову.
Таким чином, у випадку, коли орендар використовує майно всупереч умовам договору оренди позов орендодавця до орендаря про припинення відповідних дій має кваліфікуватися як договірний спосіб захисту, а не як позов про усунення порушень права, не пов’язаного з позбавленням володіння.
- Критерій слідування вимоги за річчю або за особою.
Вимога буде вважатися речево-правовою, якщо вона слідує за річчю і особа порушника в даному випадку не має правового значення. В протилежному випадку, якщо порушення пов’язано з особою, належним буде зобов’язальний спосіб захисту.
В цьому контексті слід зауважити, що правове становище сторін договору є своєрідним: оскільки вони перебувають одночасно й у відносних (зобов’язально-правових) відносинах із власником майна, а значить в певному сенсі відповідне право може порушити тільки цей суб’єкт і порушення ці обумовлені договором, який не виконується контрагентом належним чином. У такому разі слід вести мову про зобов’язальні позови (позови, що ґрунтуються на договорі). Тобто, якщо суб’єкти правовідносин чітко визначені й порушення можливі саме з боку конкретного суб’єкта, то пред’являється зобов’язальний позов. Якщо ж подібне порушення можливе з боку будь-якої особи, у тому числі й власника – це повинен бути речовий позов.
- Критерій наявності титулу на річ.
Третім критерієм, який дозволяє обрати належний спосіб захисту і кваліфікувати спірні відносини між орендарем та орендодавцем, є наявність речі у фактичному володінні позивача. В протилежному випадку позивач- орендодавець втрачає право заявити негаторний позов.
Враховуючи вищенаведені критерії, вимога про демонтаж споруд торгівельного призначення – це вимога про припинення користування річчю, переданою за договором оренди, не за цільовим призначенням. Така вимога має зобов’язально-правовий характер. Будівництво орендарем споруд торгівельного без отримання згоди орендодавця не можна розглядати як порушення права власності орендодавця, не пов’язане з укладенням договору оренду земельної ділянки. Відповідне будівництво стало можливим внаслідок того, що річ була передана у володіння і користування орендаря, тобто знаходилася у нього на зобов’язально-правовій підставі. Орендар, реалізуючи свої права за договором оренди, вийшов за їх межі, що призвело до порушення умов договору та положень ч. 1 ст. 773 ЦК.
- Таке поняття як «передчасна вимога» у чинному як матеріальному, так процесуальному законодавстві відсутнє.
Разом з тим, закон оперує терміном «похідна вимога». Відповідно до ч. 1 ст. 188 ЦПК в одній позовній заяві може бути об’єднано декілька вимог, пов’язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
За замістом вказаної статті порушення правил об’єднання позовних вимог має місце у випадках, якщо заявлені в одній позовній заяві вимоги (1) не пов’язані підставою виникнення або поданими доказами (не є однорідними); (2)
не співвідносяться між собою як основна та похідна. Саме встановлення судом наведених вище обставин, які свідчать про порушення позивачем правил об’єднання позовних вимог, є підставою для повернення позовної заяви з посиланням на п. 2 ч. 4 ст. 185 ЦПК. Аналіз п. 2 ч. 4 ст. 185 ЦПК у системному зв’язку з приписами ст. 173 цього Кодексу свідчить про те, що у разі порушення правил об’єднання позовних вимог суд з метою виконання завдання цивільного судочинства може не повертати позовну заяву, а за клопотанням учасника справи або за власною ініціативою самостійно роз’єднати позовні вимоги за правилами ч. 6 ст. 188 ЦПК та розглянути кожну з заявлених вимог окремо.
Оскільки право володіння і користування земельною ділянкою виникло саме на підставі договору оренди, то вимога позивача-орендодавця про повернення земельної ділянки може бути заявлена лише після припинення існування відповідного юридичного факту – договору, тобто після реалізації відміняючої умови, відпадіння каузи. Отже, вимога про повернення земельної ділянки може бути задоволена лише після задоволення вимоги, пов’язаної з договором як з юридичним фактом. Таким чином, можна зробити висновок, що вимога позивача про повернення земельної ділянки є похідною від основної вимоги – вимоги про розірвання договору: похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги). Отже, у випадку неприпинення договору, у задоволенні вимоги про повернення земельної ділянки має бути відмовлено.
ІІІ. ВИСНОВКИ
Вищенаведене надає можливість зробити такі висновки:
по питанню № 1: вимога про розірвання договору оренди не може кваліфікуватися як негаторний позов;
по питанню № 2: початковий момент перебігу позовної давності за вимогою про розірвання договору має розраховуватися за правилами ч. 1 ст. 261 ЦК, а не за правилами про триваюче правопорушення, які не передбачені чинним законодавством;
по питанню № 3: вимога орендодавця про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу споруд торговельного призначення, які розташовані на цій земельній ділянці, не є вимогою речового характеру і не може розглядатися як така, що не пов’язана з укладеним договором оренди земельної ділянки;
по питанню № 4: вимога позивача про повернення земельної ділянки є похідною вимогою і не може бути задоволення у випадку незаявлення і незадоволення основної вимоги – вимоги про розірвання договору оренди земельної ділянки.
