ПРОСТІР ЯК ОБ’ЄКТ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ: ВИКЛИК ЧАСУ ЧИ СХОЛАСТИЧНИЙ ТУПІК?
Нещодавно проведені дослідження юридичної моделі приміщення як об’єкта цивільних прав призвели через узагальнення різних аспектів речових прав на приміщення в будівлях у категорії «просторової власності» до парадоксальних роздумів щодо можливості приватноправової об’єктивації простору.
Намагаючись розвинути концепцію так званої «просторової власності», що полягає у визнанні окремим різновидом нерухомих речей приміщень у будівлях, звичайно, не можна не усвідомлювати певну незвичність термінології, адже здебільшого відповідна юридична конструкція (права на приміщення) позначається у цивілістичній доктрині дещо іншими термінами: поповерхова власність, поверхова власність, житлова власність тощо. Однак умовність усіх цих термінів є доволі значною. Вказівка на поверхи хоча й зумовлена історичними витоками ідеї права власності на приміщення, але не відповідає сучасним реаліям, коли приміщення чи їх група як одиниця нерухомого майна може становити простір складної конфігурації на різних ярусах будівлі. Позначення ж розглядуваної власності як житлової залишає поза увагою ті самі проблеми, що виникають щодо нежитлової будівлі, поділеної на окремі приміщення різних власників. До того ж і самі приміщення здебільшого характеризуються у науковій літературі як замкнені простори у внутрішньому об՚ємі будівлі. З огляду на вказані міркування видається коректнішим використовувати на позначення розглядуваної правової конструкції термін «просторова власність».
Однак зробивши такий крок, відразу спадає на думку інше – чи є приміщення єдино можливими об’єктивованими просторовими об’ємами? Ми може бути простір у тих чи інших межах об’єктом права як такого?
