І. ОПИСОВА ЧАСТИНА
1.1. У запиті поставлені такі питання:
- Чи встановлює закон особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину, зміст якого суперечить інтересам держави і суспільства, або особливі правові наслідки недійсності такого правочину? Якщо так, то які? Якщо ні, то які правові наслідки недійсності такого правочину?
- За яких умов суд застосовує двосторонню реституцію як правовий наслідок недійсності правочину? Чи є необхідним для цього пред’явлення кожною зі сторін недійсного правочину (заінтересованою особою) окремих реституційних позовних вимог (в тому числі зустрічних), які стосуються повернення / відшкодування всього, що інша сторона (сторони) одержала на виконання такого правочину? Якщо ні, чи має суд застосувати двосторонню реституцію як наслідок недійсності правочину за реституційною вимогою лише однієї з його сторін (заінтересованої особи), яка стосується тільки повернення / відшкодування відчуженого нею на користь іншої сторони?
- Який суб’єкт (суб’єкти) наділений правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсним правочину з тих підстав, що його зміст суперечить інтересам держави і суспільства або що його вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства?
1.2. Всі три питання стосуються проблематики недійсності правочинів і мають підґрунтям спірне регулювання у ЦК України підстав та наслідків недійсності правочинів, вчинених всупереч інтересам держави та суспільства, яке посилилося внесенням змін до ст. 228 ЦКУ у 2010 р. Цивілістична наукова спільнота неодноразово звертала увагу на суперечливість цієї норми основним засадам, на яких побудовано ЦКУ, але норма дотепер залишається в такій редакції. Тому не дивно, що її застосування викликає проблеми, про що ми попереджали. При чому це проблеми концептуального характеру.
1.3. При відповіді на поставлені у запиті питання хотілося б звернути увагу ще на дві обставини:
а) орієнтир Верховного Суду на збереження правочинів, наскільки це можливо, що відповідає потребам цивільного обороту – і з цією правовою позицію можна цілком погодитися. Тож останнім часом спостерігається практика, яка рухається цим руслом і виходить із того, що варто застосовувати інші способи захисту, якщо це дозволяє спірна ситуація, аніж визнання правочину недійсним;
б) у законодавстві Давнього Риму передбачалося, що у разі купівлі-продажу майна за явно неадекватною ціною (laesio enormis) договір підлягає анулюванню або потерпіла сторона має право вимагати застосовується спосіб захисту, який полягає у відшкодуванні шкоди, заподіяної цим, а не визнання правочину недійсним. Такий підхід не отримав подальшого закріплення в законодавстві різних країн, у т.ч. сучасному. Це питання врегульовується по-різному і спори вирішуються по-різному із врахуванням різних обставин.
ІІ. АНАЛІТИЧНА ЧАСТИНА
Для відповіді на поставлені у запиті питання використовувалися порівняльний та формально-логічний методи дослідження, тлумачення норм ЦКУ в розумінні їх значення, яке їм надавалося при уведенні цих норм до ЦКУ, тобто в історичному аспекті.
- Чи встановлює закон особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину, зміст якого суперечить інтересам держави і суспільства, або особливі правові наслідки недійсності такого правочину? Якщо так, то які? Якщо ні, то які правові наслідки недійсності такого правочину?
Історія питання з появи норми ч.3 ст. 228 ЦКУ однозначно доводить, що метою цього була незадоволеність господарницької наукової спільноти тими підходами, які є універсальними для ЦКУ, а саме: компенсаційними засадами цивільно-правового регулювання і відмова від публічно-правових механізмів впливу на порушення цивільних прав. Тому спочатку в ЦКУ було запроваджено єдиний підхід щодо наслідків недійсності правочинів – двостороння реституція (+ в разі, якщо були для цього підстави, відшкодування збитків, у т.ч. у подвійному розмірі як максимально суворий вплив на порушника + відшкодування моральної шкоди).
Позиція представників господарсько-правової шкоди здалася законодавцю переконливою, наслідком чого було внесення змін до ст. 228 ЦКУ. В результаті чого: (а) було порушення основної засади цивільно-правового регулювання (компенсаційнійсть); (б) з’явився елемент публічного права (стягнення до бюджету); (в) очевидно, що в такій редакції норма ч.3 ст.228 ЦКУ стала аналогічною тій, що діяла за радянські часи – ст. 49 ЦК УРСР 1963 р.; (г) ст. 228 ЦКУ стала наполовину регулювати нікчемні правочини, а наполовину – оспорювані. При чому характер порушення для оцінки правочину недійсним дуже схожий, а критерії- розпливчасті.
Не вдаючись до більш детального історико-правового аналізу порівняння норм статей 216 та 228 ЦКУ, підкреслю сутність проблеми, яка постала з 2010 р. – ч.3 ст. 228 ЦКУ стала виключенням із загального правила.
Все це дає підстави для такої відповіді на поставлене питання № 1:
Ч.3 ст. 228 ЦКУ встановлює особливі правові наслідки недійсності такого правочину, а тому співвідношення норм статей 216 та 228 як загальної і спеціальної. Правові наслідки недійсності правочину, вчиненого всупереч інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такі: 1) якщо не встановлено волі сторін діяти саме з таким наміром, але наявна його суперечність інтересам держави і суспільства – двостороння реституція; 2) якщо з таким наміром діяла одна сторона одностороння реституція; 3) якщо з таким наміром діяли обидві сторони – недопущення реституції і стягнення всього отриманого в дохід держбюджету.
- За яких умов суд застосовує двосторонню реституцію як правовий наслідок недійсності правочину? Чи є необхідним для цього пред’явлення кожною зі сторін недійсного правочину (заінтересованою особою) окремих реституційних позовних вимог (в тому числі зустрічних), які стосуються повернення / відшкодування всього, що інша сторона (сторони) одержала на виконання такого правочину? Якщо ні, чи має суд застосувати двосторонню реституцію як наслідок недійсності правочину за реституційною вимогою лише однієї з його сторін (заінтересованої особи), яка стосується тільки повернення / відшкодування відчуженого нею на користь іншої сторони?
2.1. Двостороння реституція окреслена в ст. 216 ЦКУ як загальний наслідок недійсності правочину. Між тим витоки проблем застосування цієї норми бачаться в тому, що:
а) правовий механізм її застосування не врегульований;
б) в ст. 16 ЦКУ відсутній такий вид позову, який би відповідав ст. 216 ЦКУ (його зазвичай називають реституційним) і це не тому, що його можна застосовувати й без регулювання в ст. 16 як такої, що не містить вичерпного переліку способі захисту. Адже в цій статті вказується на такий позов, як визнання правочину недійсним. Тож логічно було б одразу врегулювати й реституцію як спосіб захисту. Тому те, що цього зроблено не було і ст. 16 ЦК не містить такого окремого способу захисту, видається визначальним для відповіді на питання № 2;
в) позивач, формулюючи свої позовні вимоги, прагне захистити своє право і тому завжди формулює ці вимоги таким чином, щоб їхне задоволення призвело до бажаного ним результату. Це об’єктивно зрозуміло і відповідає загальним засадам захисту цивільних прав. Відповідно, позивач завжди формулює свою позовну вимогу як «повернути мені» майно, передане за недійсним правочином.
Тож, опікуючись захистом свого права, позивач не мусить просити суд застосувати реституцію. Для нього достатньо, аби повернули йому все передане ним за недійсним правочином. Так само достатньо має бути такої вимоги й для суду, аби не лише її задовольнити (за наявності підстав для цього), а й піти далі і застосувати реституцію, як це приписано ст. 216 ЦКУ.
2.2. Тому справа суду зробити так, щоб норма ст. 216 ЦКУ була дієвою і щоб все відбувалося відповідно до принципу справедливості. Адже не можливо допустити, щоб суд задовольнив вимогу позивача і не визначився з тим, щоб він повернув відповідачеві передане ним майно за цим правочином. Тим самим суд би свідомо порушив ст. 216 ЦКУ. Я про це неодноразово писала ще з початку 2000-х років. І свого часу була дискусія в ВГСУ, на якій суддя В. Джунь відстоював іншу позицію і заявляв, що для повернення майна іншій стороні недійсного правочину вона має звертатися з таким позовом.
2.3. Якщо обґрунтувати цю ситуацію теоретично, то я схиляюсь до думки, що такого способу захисту, як реституційні вимоги, в принципі не існує. Реституція – це правова модель, модус, який слід тримати на увазі при вирішенні спорів про недійсність правочину. Це загальний наслідок цієї недійсності. Втім те, як це досягається, має вирішуватися за допомогою віндикаційного або кондикційного позовів.
Звичайно, що відповідач не може в процесі заявляти зустрічний віндикаційний позов, оскільки він розраховує на те, що позивачеві суд відмовить у задоволенні позову. Тому чекати від нього на цьому етапі відповідної реакції з формулюванням саме таких вимог було би безглуздим. Не менш безглуздо усвідомлювати, що одразу після цього процесу буде інший, в якому вже відповідач буде вимагати надання йому майна, що тримає позивач. ВС ратує за те, щоб права осіб, які були порушені, якомога швидше були захищені. Саме для цього вже майже владналося питання з юрисдикцією та ін. Тому наполягати на тому, щоб відповідач розпочав інший судовий процес, де він вже виступав би позивачем і при чому процес цей виконував би суто постановочну функцію, оскільки всі факти вже було доведено, – видається неприпустимим.
- За таким підходом якийсь час майно відповідача залишатиметься у позивача (що був таким у першому судовому процесі), і тим самим він матиме і те, що йому повернув відповідач за рішенням суду, і те, що йому надійшло від відповідача за недійсним правочином. Тож тим самим суд свідомо орієнтує позивача на безпідставне збагачення, що є нонсенсом.
Всі ці негаразди тривають більше 20 років і потребують подолання. Тому можна так сформулювати відповідь на питання № 2:
Суд застосовує двосторонню реституцію як правовий наслідок недійсності правочину в разі виявлення підстав для такої недійсності і одночасно з винесення рішення про задоволення позову про повернення майна позивачеві. При чому абсолютно не важливо те, як було сформульовано його позовні вимоги. Для цього не є необхідним пред’явлення кожною зі сторін недійсного правочину (заінтересованою особою) окремих реституційних позовних вимог. Суд не може застосувати двосторонню реституцію як наслідок недійсності правочину за реституційною вимогою лише однієї з його сторін (заінтересованої особи), яка стосується тільки повернення / відшкодування відчуженого нею на користь іншої сторони, оскільки тим самим вже суд порушує ст. 216 ЦКУ / не забезпечує її виконання.
- Який суб’єкт (суб’єкти) наділений правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсним правочину з тих підстав, що його зміст суперечить інтересам держави і суспільства або що його вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства?
Що стосується розглядуваної ситуації, то думається, що ліцей може виступити цим суб’єктом, оскільки за ним закріплено державне майно, він фінансується за державні кошти і саме цим пояснюється те, що йому не може бути байдуже, що правочин, стороною якого він є, суперечить інтересам держави і суспільства.
До додаток.
Ознайомлення з кейсом в рамках інформації, наданої у запиті, дозволяє висловити свою думку й з приводу деяких інших аспектів.
1). З матеріалів справи не вбачається, що мало місце порушення інтересів держави і суспільства. Це локальна справа, яку слід вирішувати адекватними засобами.
2). В інтересах держави і суспільства – не руйнувати цивільний оборот і зберегти за можливості договори.
3). У випадках порушень прав сторін договору існують різні способі реагування, у тому числі ефективний спосіб захисту, про що так часто наголошує ВС. В цьому випадку, як на мене, це очевидно. Якщо позивач вважає свої права порушеними, а суди встановили дійсне завищення ціни, то ефективним і адекватним способом захисту в цьому випадку бачиться відшкодування збитків, а не недійсність правочину і реституція.
Член Науково-консультативної
ради при Верховному Суді,
професор І. Спасибо-Фатєєва
