Запит на надання наукового висновку містить такі питаіння:
- Чи поширюється положення абзацу 3 частини четвертої статті 277 ЦК України тільки на фізичних осіб?
- Чи може юридична особа на підставі абзацу 3 частини четвертої статті 277 ЦК України звертатися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування?
- Для відповіді на питання слід піддати аналізу як норми матеріального, так і процесуального права. Адже встановлення того факту, що інформація є недостовірною, свідчитиме про порушення такою інформацією особистих немайнових прав юридичної особи. Це, в свою чергу, є підставою для захисту юридичною особою цих прав. Захист же відбувається в прядку, визначеному як матеріальним, так і процесуальним правом.
- Норми матеріального права:
- Відповідно до ст. 2 Цивільного кодексу України (далі – ЦКУ) учасниками цивільних правовідносин, тобто суб’єктами цивільних прав є фізичні й юридичні особи.
- Відповідно до ст. 91 ЦКУ юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.
Тож попри те, що ст. 277 ЦКУ міститься у книзі 2 ЦК, що має назву «Особисті немайнові права фізичних осіб», аналогічні права мають і юридичні особи, за виключенням тих, що визначені у Главі 21 ЦК «Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи» та у Главі 22 «Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи». Це цілком зрозуміло, оскільки фізичні особи – це живі істоти, люди і в них є ті, права, що їх не можуть мати штучні особи, якими є юридичні особи.
Це єдине, що відрізняє особисту немайнову сферу фізичних та юридичних осіб.
Іншими словами: фізичні та юридичні особи наділені правом рівними правами. Різність же обсягу їх прав обумовлюється лише їхньою природою.
- Інформація є об’єктом права (статті 177, 200 ЦКУ), що може не лише належати різним суб’єктам, а й зачіпати їхні особисті немайнові права. Останні є іншим об’єктом права (статті 177, 201 ЦКУ) – благом, яке охороняється законом.
2.4. В разі, якщо право цивільне право особи порушене, вона має право на захист (ч.1 ст. 15, ч.1 ст. 16 ЦКУ). Зазначені статті не містять розбіжностей у захисті особистих немайнових прав фізичних та юридичних осіб. Тому юридична особа, як і фізична особа, має право на захист свого особистого немайнового права (ст. 275 ЦКУ), його поновлення у разі порушення (ст. 276 ЦКУ), а також на відшкодування майнової та (або) моральної шкоди, завданої порушенням особистого немайнового права (ст. 280 ЦКУ).
Нормі ст. 280 ЦКУ кореспондує ст. 23 ЦКУ, в якій йдеться про поняття моральної шкоди та її відшкодування. При цьому зазначається, що моральна шкода, завдана юридичній особі, полягає у приниженні її ділової репутації, що зазвичай є наслідком поширення про юридичну та особу недостовірної інформації.
Тож юридична особа має особисту немайнову сферу, відповідні права і може їх захищати.
Цей висновок слідує зі зіставлення статей 91, ч.1 ст. 16, ст.23 та ст. 275 ЦКУ.
І навпаки, якби закон не надавав юридичним особам прав на охорону та захист, це було б дискримінацією і суперечило б основним засадам регулювання цивільних прав та відносин.
- Норми процесуального права.
3.1. У ст. 12 ГПК визначні дві форми господарського судочинства: наказне та позовне провадження. Тож постає питання про те, чи може юридична особа бути заявником у справах окремого провадження у цивільному судочинстві. Якщо такого процесуального права юридична особа не має, то вона може захищати своє право в цивільному судочинстві.
3.2. Відповідно до ч.1 ст. 16 ЦКУ кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Адже принципом цивільного права є судовий захист цивільного права та інтересу (п.5 ч.1 ст. 3 ЦКУ).
3.3. Статтею 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (п. 2 рішення Конституційного Суду України 25 грудня 1997 року по справі № 9зп).
3.4. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.
3.5. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод надає правове забезпечення і захист прав не тільки фізичних, але й юридичних осіб. Стаття 34 дозволяє всім неурядовим організаціям звертатися до ЄСПЛ із заявами про порушення їх прав на рівні із фізичними особами.
Тобто попри назву Конвенції за захистом своїх прав можуть звертатися й юридичні особи.
Висновки.
На підставі наведеного слід зробити такі висновки:
- Положення абзацу 3 частини четвертої статті 277 ЦК України поширюється не тільки на фізичних, а й на юридичних осіб.
- Юридична особа вправі звертатися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування на підставі абзацу 3 частини четвертої статті 277 ЦК України.
- Зазначені прав юридичної особи грунтуються на загальних принципах цивільного права України та міжнародного права, усталеній практиці розгляду спорів ЄСПЛ, яким права фізичних та юридичних осіб визнаються рівними у захисті шляхом доступу до суду.
Член НКР при Верховному Суді проф. І. Спасибо-Фатєєва
