В запиті Верховного Суду для надання наукового висновку поставлені такі питання:
- Чи було передбачено в ЦК УРСР конструкцію нікчемності правочину?
- Чи підлягав нотаріальному посвідченню згідно ст. 227 ЦК УРСР договір купівлі-продажу квартири, вчинений на товарній біржі?
Поставлені у запиті питання стосуються, по-перше, форми правочину (на той час – угоди); по-друге, недійсності правочину. Для відповіді на ці питання потребується використання максими про загальну та спеціальну норми і дію закону у часі, а також є потреба вдаватися до логічного та історичного тлумачення норм.
Для цього необхідно зіставити ч.1 ст. 227 ЦК УРСР (1963 р.) та ч.2 ст. 15 Закону «Про товарну біржу» (1993 р.) і ч.2 ст. 227 і ст. 47 ЦК УРСР для з’ясування їх співвідношення.
У ч.1 ст. 227 ЦК УРСР та ч.2 ст. 15 Закону «Про товарну біржу» визначається форма правочину, а у ч.2 ст. 227 і ст. 47 ЦК УРСР правові наслідки недодержання вимог закону про форму правочину.
Звертає на себе увагу таке.
- В ст. 227 ЦК УСРС міститься вимога до форми договору купівлі-продажу жилого будинку, а не квартири. Такого об’єкта, як нерухомість ЦК УРСР не передбачав. На той час квартири не були і не могли належати громадянам на праві власності. Тому правового регулювання їх обороту ЦК УРСР не передбачав. Така ситуація тривала до 1991 р., коли було прийнято Закон «Про власність», відповідно до ст. 15 якого члени ЖБК стали власниками квартир, якщо вони сплатили їх вартість і з 1992 р., коли почалася приватизація квартир в будинках державного житлового фонду відповідно до Закону «Про приватизацію державного житлового фонду». В ч.1 ст. 47 ЦК УРСР містилася норма про те, що нотаріальне посвідчення угод обов’язкове лише у випадках, зазначених у законі. Відтак, договір купівлі-продажу квартири формально не підлягав нотаріальному посвідченню. Думається, що аналогія тут недопустима.
- Так само слід розмірковувати зі застосуванням ч.2 ст. 15 Закону «Про товарну біржу», якою форма правочину, вчиненого на біржі, дорівнюється до нотаріального посвідчення. В цій нормі прямо визначається, що правочини, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. При цьому відповідних змін до ЦК УРСР, зокрема до ст. 47, внесено не було.
- Зазначене вимагає звернутися до правила про дію норми закону у часі: діє пізніше прийнята норма закону. ЦК УРСР не містив норми, подібної тій, що міститься у абз.3,4 ч.2 ст. 4 ЦК України 2003 р. Тому для визначення форми договору купівлі-продажу квартири слід керуватися як ст.47 і 227 ЦК УРСР, так і ст. 15 Закону «Про товарну біржу».
- Ще одним правилом, яке має бути застосовано в цій ситуації, є співвідношення загальної та спеціальної норм. При цьому те, яка норма є загальною, а яка – спеціальною, не залежить від того, чи міститься вона в кодексі чи в звичайному законі. Для визначення того, якою є норма (загальною чи спеціальною) слід виходити з суті тих відносин, які вона регулює. Порівняння ст. 15 Закону «Про товарну біржу» і статей 47 і 227 ЦК УРСР свідчить на користь того, що перша норма є спеціальною, а дві інші – загальними. Адже статті 47 і 227 ЦК УРСР регулюють форму угоди/договору купівлі-продажу жилого будинку, а ст. 15 Закону «Про товарну біржу» регулює форму цього договору у вужчому розумінні – як укладеного на товарній біржі. І останнє має свою специфіку, передбаченому цим Законом і правилами біржової торгівлі. Поміж іншим, слід виходити й із призначення інституту нотаріального посвідчення правочину, що полягає у перевірці його укладення, змісту, обсягу дієздатності сторін, їх волі тощо. Законодавець при прийнятті Закону «Про товарну біржу» виходив із того, що таку адекватну перевірку здійснюватимуть біржові механізми укладення договорів і тому подвійна перевірка буде зайвою.
Відповідно, укладення договору на товарній біржі унеможливлювало його нотаріальне посвідчення в силу прямої вказівки на це в законі.
- Щодо нікчемності правочину, що вчинявся до набрання чинності ЦК України 2003 р., то відповідної термінології ЦК УРСР не містив. Однак вирази, які використовувались в цьому Кодексі свідчать про те, що законодавець того часу відрізняв угоди, які міг визнати недійсним суд (аналог сучасних оспорюваних правочинів) і угоди, вчинення яких із недодержанням вимог закону, тягне за собою їх недійсність (аналог сучасних нікчемних правочинів). Зокрема це передбачалося ст. 47 ЦК УРСР при недодержанні вимоги про нотаріальне посвідчення угоди.
До того ж тогочасні наукові праці містили аналіз угод з різного роду порушеннями та їх наслідками і визначали про абсолютну недійсність та відносну недійсність й інші подібні наукові висновки, які спирались саме на таке законодавче регулювання недійсних угод.
- Попри те, що в ст. 47 ЦК УРСР категорично визначається про недійсність угоди як такої, що є сама по собі наслідком порушень вимог закону про нотаріальне посвідчення і з цього допустимо стверджувати, що в цій нормі йдеться про аналог нікчемного правочину, такий висновок по відношенню до правочинів, вчинених на біржі, був би передчасним. Адже прямого формально логічного зв’язку для цього не достатньо – потребується історичне і смислове тлумачення норм ст.47, 227 ЦК УРСР, ст. 15 Закону «Про товарну біржу», про що йшлося у пунктах 1-4 цього Висновку.
- Оскільки до запиту, в якому містяться запитання, додані певні матеріали конкретної судової справи, то до висловленого вище слід додати таке.
Особи керувалися законодавством, що діяло на час укладення договору, не піддаючи сумніву те, що їх дії, та ще й вчинені через уповноважених здійснювати біржові операції осіб – членів біржі або брокерів – були правомірними. З часом ті чи інші норми діючого на час укладення договору, стали предметом аналізу і зазнавали критики і різного тлумачення. І все це відбувалося з метою довести підстави недійсності укладених за правилами тих часів договорів. Тобто за великим рахунком подібні спроби осіб, які звертались і звертаються до суду з позовами про визнання недійсними договорів, вбачаючи порушення при їх укладенні, зводяться до: 1) різного розуміння норм закону з позицій сучасного бачення подібних правових механізмів, без врахування дійсних причин і обставин тогочасного правового регулювання; 2) негативного впливу на цивільний оборот, бо подібні спроби «розруйнувати» договору, укладені багато років тому, негативно відіб’ються не лише на окремі договори, а й на системність укладення подібних договорів; 3) посягання на вагомий і значущий підхід про недопустимість порушення мирного володіння майном, адже коли особа впевнена у тому, що зроблено все відповідно до закону і яку ніяк не можна звинуватити у порушенні закону, що діяв на той час, а тим більш коли це стосується інших осіб, які згодом придбавали це майно. Подібні випадки і раніше траплялися, наприклад щодо державної реєстрації договору і державної реєстрації права, але Верховний Суд надав їм належні кваліфікацію (постанова Великої Палати 22 червня 2021 року Справа № 334/3161/17 Провадження № 14-188 цс 20).
На підставі наведеного можна зробити такі висновки:
- Договір купівлі-продажу квартири за законодавством, чинним на момент укладення спірної квартири, не потребував нотаріального посвідчення.
- Укладення договору на товарній біржі унеможливлювало його нотаріальне посвідчення в силу прямої вказівки на це в законі.
- ЦК УРСР не містив норми про нікчемність і оспорюваність угод, але з формулювань у різних нормах цього Кодексу можна дійти висновку про те, які угоди визнавались судом недійсними, а які були недійсними. Натомість судова практика того часу була такою: всі угоди визнавав недійсним суд і з таким позовом можна було звернулися, незважаючи на різні формулювання закону.
Член НКР проф. І. Спасибо-Фатєєва
