АНОТАЦІЯ. Реституція в українських реаліях пов’язана з наслідками визнання правочину недійсним. Тим часом з огляду на її більш загальне розуміння як правового механізму, покликаного повертати майно його власнику, вона повинна сприйматися саме в такому ключі. Ця її властивість задає підкреслено майновий вектор її руху в правовому полі: restitutio (латин.) має коренем слово “rest” (“річ”), а “tutio” вказує на динаміку процесу, що позначає повернення і відновлення права на річ.
Водночас такий ракурс дослідження реституції в цивільному праві України практично відсутній, хоча давно вже повинен бути актуалізований. На постмонархічному постреволюційному радянському просторі власників із 1917 р. тотально позбавляли майна. Деякі ж власники змушені були його залишати, рятуючись втечею з радянської республіки. Правове свавілля з ухваленням сумнівних і неприпустимих з погляду права законів було широко поширено. У сучасних умовах цьому процесу хоча і надана оцінка, але дотепер процес повернення майна особам, несправедливо позбавленим права на нього, в Україні не запущений. Тому адекватного правового механізму в нашій державі не сталося.
Однак оскільки Україна намагається увійти до європейського правового простору, де процеси реституції вже завершені, настав час обміркувати засади проведення зазначеного процесу і в нашій країні. У цьому полягає актуальність дослідження.
На цю тему наукових публікацій критично мало – деякі розвідки були зроблені І. Спасибо-Фатєєвою, О. Аврамовою, Н. Блажівською, Н. Москалюком. Проте вона настільки важлива, що, звичайно, подібних публікацій явно недостатньо.
Метою статті є встановлення причин і необхідності для реституції та її осново-
положні початки.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: повернення власності; реституція; неправомірне позбавлення власності; справедливість.
