Спірні питання нарахування процентів за натуральними зобов’язаннями

Статтю присвячено актуальним проблемам судової практики щодо кваліфікації зобов’язань як натуральних та можливості нарахування і стягнення процентів за ними. Звертається увага на те, що наразі до групи натуральних без достатнього обґрунтування об’єднано різнорідні зобов’язання, що виключає можливість уніфікованого підходу до вирішення конкретних спорів. Оскільки в теорії цивільного права під назвою «натуральні» об’єднуються доволі «строкаті» зобов’язання, запропоновано для наукових цілей виокремити серед них два види порушених договірних зобов’язань: 1) задавнені (прострочені) у зв’язку із застосуванням судом позовної давності за заявою боржника; 2) зобов’язання, вимоги кредитора за якими були захищені судовим рішенням, але не виконані у виконавчому провадженні. Аргументовано, що оскільки «невиконане судове рішення» є по суті правовою аномалією, зобов’язання, права кредитора за якими було захищено, але у виконавчому провадженні не відновлено, не можуть трансформуватися у натуральні як такі, «що не захищаються судом». В конституційному аспекті обов’язковість судового рішення є невід’ємною складовою права кожного на судовий захист. Обґрунтовано, що зобов’язання не припиняється, якщо рішення суду не було виконано, хоча можливість його примусового виконання у виконавчому провадженні втрачено. Окрема увага приділена можливості нарахування процентів у випадку закінчення виконавчого провадження у зв’язку з поверненням виконавчого документа до суду відповідно до частини третьої статті 63 Закону України «Про виконавче провадження». Зроблено висновок, що такі зобов’язання не можуть вважатися натуральними, оскільки право кредитора на судовий захист було реалізоване, а тому кредитор має право на стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, які можуть бути нараховані в межах трирічного строку позовної давності.